Кіровоград, Україна

dmytrotuteshniy


Хоч які великі жертви — боротьба конечна.


Допоможіть Вовчику нарешті зробити перші кроки!!!
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy
DSC_0312.JPG
В кінці лютого волонтерка з Кіровограда Юлія Мартинюк розпочала збір коштів на лікування свого важкохворого 5-річного сина Володі. Хлопчик має вроджені вади рук і ніг. Діагноз: діастрофічна дисплазія, артрогрипоз, двостороння вроджена клишоногість, двосторонній вроджений вивих стегон. На операцію і реабілітації Володі треба $75 тис.


Докладніше про хворобу Вовчика та відчайдушну боротьбу Юлії за його здоров'я читайте в публікації "Допоможіть кіровоградській волонтерці поставити свого сина Вовчика на ноги!!!"
Десятки небайдужих відгукнулися на заклик матері, і наразі на картковому рахунку зібрано 8 тисяч 725 гривень.

"Гроші потихеньку надходять. Люди переказують різні суми. Найменше було 50 гривень, найбільше пересилали по тисячі гривень. Всього понад 8 тисяч. А недавно мені подзвонила одна жінка. Назвалася Оксаною. Каже, що дзвонить із Бельгії. Вона з України, але там вийшла заміж. Прочитала про мого сина й пройнялася нашою історією. Тому хоче допомогти. Хоч раніше, каже, благодійністю не займалася. Вона працює в фірмі, а в Дніпропетровську є їхній філіал. Оксана передала нам через свого шефа 600 євро. Ще 300 доларів передала нам жінка, з якою ми колись вчилися в одній школі. Тому хочемо подякувати всім людям, які допомагають нам здійснити неабиякий крок до лікування Володі. З потрібної суми, 32 тисячі доларів піде на операцію, решта - на реабілітацію", - розповідає Юлія Мартинюк.
Юлія звертається до всіх небайдужих людей з проханням допомогти зібрати необхідну суму для операції та реабілітації Вовчика, щоб він якнайшвидше зміг зробити свої перші кроки.

За інформацією можна звертатися за тел. 098 38 38 548 – Юлія.
Кошти можна перерахувати на карту ПриватБанку № 5168 7572 2269 8088 на ім’я Мартинюк Юлія.

Допоможіть Вовчику нарешті зробити перші кроки!!!
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy
DSC_0312.JPG
В кінці лютого волонтерка з Кіровограда Юлії Мартинюк розпочала збір коштів на лікування свого важкохворого 5-річного Володі. Хлопчик має вроджені вади рук і ніг. Діагноз: діастрофічна дисплазія, артрогрипоз, двостороння вроджена клишоногість, двосторонній вроджений вивих стегон. На операцію і реабілітації Володі треба $75 тис.


Докладніше про хворобу Вовчика та відчайдушну боротьбу Юлії за його здоров'я читайте в публікації "Допоможіть кіровоградській волонтерці поставити свого сина Вовчика на ноги!!!"

Десятки небайдужих відгукнулися на заклик матері, і наразі на картковому рахунку зібрано 8 тисяч 725 гривень.

"Гроші потихеньку надходять. Люди переказують різні суми. Найменше було 50 гривень, найбільше пересилали по тисячі гривень. Всього понад 8 тисяч. А недавно мені подзвонила одна жінка. Назвалася Оксаною. Каже, що дзвонить із Бельгії. Вона з України, але там вийшла заміж. Прочитала про мого сина й пройнялася нашою історією. Тому хоче допомогти. Хоч раніше, каже, благодійністю не займалася. Вона працює в фірмі, а в Дніпропетровську є їхній філіал. Оксана передала нам через свого шефа 600 євро. Ще 300 доларів передала нам жінка, з якою ми колись вчилися в одній школі. Тому хочемо подякувати всім людям, які допомагають нам здійснити неабиякий крок до лікування Володі. З потрібної суми, 32 тисячі доларів піде на операцію, решта - на реабілітацію", - розповідає Юлія Мартинюк.

Юлія звертається до всіх небайдужих людей з проханням допомогти зібрати необхідну суму для операції та реабілітації Вовчика, щоб він якнайшвидше зміг зробити свої перші кроки.

За інформацією можна звертатися за тел. 066 397 16 62 та 098 38 38 548 – Юлія.
Кошти можна перерахувати на карту ПриватБанку № 5168 7572 2269 8088 на ім’я Мартинюк Юлія.



Допоможіть Вовчику нарешті зробити перші кроки!!!
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy
DSC_0312.JPG
В кінці лютого волонтерка з Кіровограда Юлії Мартинюк розпочала збір коштів на лікування свого важкохворого 5-річного Володі. Хлопчик має вроджені вади рук і ніг. Діагноз: діастрофічна дисплазія, артрогрипоз, двостороння вроджена клишоногість, двосторонній вроджений вивих стегон. На операцію і реабілітації Володі треба $75 тис.


Докладніше про хворобу Вовчика та відчайдушну боротьбу Юлії за його здоров'я читайте в публікації "Допоможіть кіровоградській волонтерці поставити свого сина Вовчика на ноги!!!"

Десятки небайдужих відгукнулися на заклик матері, і наразі на картковому рахунку зібрано 8 тисяч 725 гривень.

"Гроші потихеньку надходять. Люди переказують різні суми. Найменше було 50 гривень, найбільше пересилали по тисячі гривень. Всього понад 8 тисяч. А недавно мені подзвонила одна жінка. Назвалася Оксаною. Каже, що дзвонить із Бельгії. Вона з України, але там вийшла заміж. Прочитала про мого сина й пройнялася нашою історією. Тому хоче допомогти. Хоч раніше, каже, благодійністю не займалася. Вона працює в фірмі, а в Дніпропетровську є їхній філіал. Оксана передала нам через свого шефа 600 євро. Ще 300 доларів передала нам жінка, з якою ми колись вчилися в одній школі. Тому хочемо подякувати всім людям, які допомагають нам здійснити неабиякий крок до лікування Володі. З потрібної суми, 32 тисячі доларів піде на операцію, решта - на реабілітацію", - розповідає Юлія Мартинюк.

Юлія звертається до всіх небайдужих людей з проханням допомогти зібрати необхідну суму для операції та реабілітації Вовчика, щоб він якнайшвидше зміг зробити свої перші кроки.

За інформацією можна звертатися за тел. 066 397 16 62 та 098 38 38 548 – Юлія.
Кошти можна перерахувати на карту ПриватБанку № 5168 7572 2269 8088 на ім’я Мартинюк Юлія.


Допоможіть кіровоградській волонтерці поставити свого сина Вовчика на ноги!!!
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy

                             

При першій зустрічі з цією милою щирою дівчиною не закрадеться навіть найменшої думки про те, що ця красуня вже понад п’ять років веде відчайдушну виснажливу боротьбу за здоров’я сина. Більшість людей в подібних випадках мали б хронічний стрес і опустили б руки, але не вона. Юлія вибрала для себе шлях боротьби і не сходить з нього ні на крок.
Більш того, вона ще й знаходить час для того, щоб допомагати іншим! З початку липня 2014 року Юлія активно допомагає українській армії у складі організації «Українська варта», яка опікується кіровоградським 34-им мотопіхотним батальйоном.

Надзвичайно хотілося б, щоб життєве правило про те, що зроблене тобою добро обов’язково повертається, збулося, і Юлія, за допомоги небайдужих людей, поставила б свого милого синочка Володимира на ноги. В прямому сенсі цих слів.


П'ять з половиною років тому у неї в сім'ї сталося прекрасна подія - народився син Вовочка. Але, народився хлопчик із вродженими вадами. Лікарі настільки розгубилися, що навіть не знали що робити і що говорити… У Вовчика була сильна клишоногість, коліна не розгиналися, не розгиналися в ліктях ручки, кисті були вивернуті назовні, пальчики на ручках не згиналися.
Медичною мовою ці вади звучать, як діастрофічна дисплазія, артрогрипоз, двостороння вроджена клишоногість, двосторонній вроджений вивих стегон.

                         

На 4 день маму з новонародженим виписали, побажали успіху і сказали їхати в Харків чи Київ. З цього дня почалися безкінечні поїздки і боротьба за здоров’я коханої і бажаної дитини.
В Одесі Юлія знайшла лікаря який лікує клишоногість за методом Понсеті - важкі гіпсування, брейси, безсонні ночі, паралельно масажі з двох тижнів життя.

Місцевий невролог, взагалі, сказав що дитина не доживе до року. Щоночі мама прислухалася як він дихає.
В Охматдиті їм запропонували операцію. Вставити тазостегнові суглоби, надсікти м'язи під колінами і загіпсувати на невизначений термін, після зняття подивитися що вийде. М'язи, за запропонованим методом, треба було підрізати щороку, поки не утворилися б такі шрами, через наявність яких Вовчик не зміг би розігнути ніжки. Але навіть за цих умов, гарантій лікар не дав ніяких.

У Харкові їм сказали продовжувати робити масажі. В Інституті ортопедії і травматології сказали лягати на витяжку. Це коли до кожної ніжки прив'язують по гирі і тягнуть тижнями, потім в гіпс і знову на невизначений термін і без будь-яких гарантій. Незламна у своєму бажанні поставити сина на ноги мама вирішила шукати інші способи. І паралельно знайшла унікального масажиста, аналогів масажу якого в Україні немає. І почалася боротьба за кожен сантиметр тіла Вовочки.


До року він навіть не перевертався. Чотири жорстких курси на рік, паралельно фітнес-режим і Юлія домоглася того, що дитина сама тримає ложку, повертає головою, самостійно сидить, практично розгинає ліктики. Контрактури під колінами виявилися далеко не м'язовими, а кістковими, тому прибрати масажем повністю їх ніяк не вийшло б.

Досягнувши значного прогресу в лікуванні синочка, Юлія не зупинилася, і продовжувала пошук методів, які б допомогли Вовчику. В Ізраїлі вона знайшла лікаря, який взявся за цей складний випадок, дав гарантію що хлопчик буде ходити сам, не ідеально, але ходити.
Питання залишилося за коштами. На операцію та реабілітацію Вовчика потрібно 75 тисяч доларів США. І зібрати їх треба якнайшвидше, адже дитина росте, а кращого результату можна досягти в якнайменшому віці.


Поки, єдина можливість Вовочки ходити - на колінах, повзком. Він росте розумним цікавим хлопчиком, здібним до навчання та допитливим. У свої 5 років вже давно вміє рахувати до ста, і назад, спритно читає українською і російською, впевнено користується ПК, має феноменальну пам’ять. Він сильний характером, незламний духом і готовий боротися! Володимир дуже хоче звестися на ноги!

Юлія звертається до всіх небайдужих людей з проханням допомогти зібрати необхідну суму для операції та реабілітації Вовчика, щоб він якнайшвидше зміг зробити свої перші кроки.

За інформацією можна звертатися за тел. 098 38 38 548 – Юлія.
Кошти можна перерахувати на карту ПриватБанку № 5168 7572 2269 8088 на ім’я Мартинюк Юлія

Вова підручними засобами імітує гру на більярді. В ролі кия - скалка, яку він на фото старанно намазує крейдою)

тут Вова в ролі футбольного голкіпера, відбив черговий удар по воротам


РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy

303714_114286838722467_418242419_n

► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завд

анням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.

► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували. 

► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".

► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.

► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: "В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич."

► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова. 

► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.

► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…

► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

► КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

► ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…


Цікава розповідь про незвичайні можливості української мови
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy


Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. В купе першої кляси швидкого потягу Львів.- Відень їхали чотири пасажири:

англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан

Косів. Розмова велася навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про

мови – чия краща, котрій з них належить світове майбутнє.

Першим заговорив англієць:

- Англія країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу

англійської мови по всьому світі. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона,

Дікенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених.

- Ні в якому разі, – гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох

великих імперій – Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини

Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля,

Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

- Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова – це мова сонячної Італії,

мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській

мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки,

Лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській

мові належить бути провідною у світі.

Українець довго думав і нарешті промовив:

- Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи

могли б ви написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з тої

самої літери?

- Ні. ні, ні! Це ж неможливо, – відповіли англієць, німець та італієць.

- На ваших мовах неможливо, а нашою – просто. Назвіть якусь літеру, -

звернувся він до німця.

- Нехай буде “П” – сказав той.

- Добре. Оповідання буде називатися.

ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне

повідомлення:

“Приїздіть, пане Павле,- писав поважний правитель повіту Полікарп

Паскевич,-погостюєте, повеселитесь”. Пан Павло поспішив, прибувши першим

потягом. Підгорецький палац Паскевічів привітно прийняв приїжджого поета.

Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла

поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло

прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези

Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань,

польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну,

плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені

поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет,

пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені плецки. Потім

подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові

полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна

попросила прогулятися по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція

повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.


…Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря

п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим

плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.

Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові 
приймакувати!


В купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата 
українська мова буде

жити вічно поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки.

- Ну а коли б я назвав іншу літеру? – заявив він. – Ну, наприклад, літеру “С”!

- Я на своїй мові можу укласти не лише оповідання, але й навіть вірш, де всі

слова будуть починатися на “С”. Якщо Ваша ласка, прошу послухати.


САМІТНИЙ САД

Сонно сипляться сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад

Сріблом стеляться сніжинки

Спить самітній сонний сад…

Сипле, стелить сад самітній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь

Серце слуха скорбний сміх

Серед саду страх сіріє.

Сад солодкий спокій снить.


- Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць й італієць.

Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.


Панас Столярчук, професор

(“Українська думка”, Лондон)

від Вальдемара Чарноцького.



Чия мова вторинна і пародійна
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. 
Щось подібне сталося з не одне десятиліття пропагованими московською імперією міфами про «вєлічіє і могущєство русского язика», про «вєлікого Леніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того?
У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди.

Дід-усь (укр.) — дед-ушка (рос.)

Трав-ичка (укр.) — трав-ушка (рос.)

Голів-онька (укр.) — голов-ушка (рос.)

Молод-ичка (укр.) — молод-ушка (рос.)

Хат-инка (укр.) — изб-ушка (рос.)

Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика!love Тепер почитайте правий…Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль «аша», «уша», «ушка».uhmylka

Отож, приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як... Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів’я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому - під Полтавою, Крутами...

Насамкінець зазначимо: хоч ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії, багато з нас залишилося в рабстві духовному: у московській церкві, у московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися. Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. «Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду», - речуть біблейські віровчителі. «Пустопорожнім мозок мій стає, - додамо від себе, - коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою». Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде.

За мат. книги Коваль C.B. Чия мова вторинна і пародійна

Довідка:
Сергій Васильович Коваль — член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, дійсний член Міжнародної академії оригінальних ідей; яскравий сатирик, гуморист, гострий публіцист, дослідник витоків української цивілізації, проблем формування російської мови у її слов’янському блоці.


Кіровоградські націоналісти на Марші Боротьби. Покрова. Київ.70-та річниця створення УПА. 14.10.12.
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy
_yU8yEW2Gjc
2dWX63tljEo
8ockMOrfon8
47zdr0UzDLI
496wA8I3bGM
cNK2r2ewswU
CVNmpl9l-R0
DIBcyUYQyD4
duySWB_CKvs
DyEgzhO_0e8
e04lYwUR34g
fDEGCk78bIE
fFOytUw-Tk8
fkXX9x44k6E
fwkYpKc1fhA
hN-MvmZ7UE0
iqCW7kSDO_k
IwYV5qtS124
KZdMpR4TtxU
LDAPIafvWmU
mmROT1qMqyY
oLRBY2r0YQ4
OpJFWLm_HFI
PA140005
PA140006
PA140007
PA140008
PA140009
PA140010
PA140011
PA140012
PA140013
PA140014
PA140015
PA140016
PA140017
PA140022
PA140023
PA140024
PA140025
PA140026
PA140027
PA140028
PA140029
PA140031
PA140033
PA140034
PA140035
PA140036
PA140037
PA140038
PA140039
PA140042
PA140051
PA140053
PA140054
PA140055
PA140057
PA140058
PA140059
PA140060
PA140061
PA140062
PA140063
PA140064
PA140065
PA140066
Pegqi0JzQdw
QcZ_SqowqZ4
quG04xKQRIw
rDl7YzjpeDk
SsdmcMO0C2o
tbAQvwiHn3A
TD6DyB-2jt8
U7TawVAf_w8
u12JHuvJFTw
W04mhU8DORo
wh5sphp9JXM
XxbrUIuDfMA
Y2eJLOih43I
ZleYpTNBN6g
zu4P6-X-ims
zXdKqmi7fRc

Вся правда про Березкіна
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy

Березкін Станіслав Семенович народився 12 травня 1959 року в селі Високі Байраки Кіровоградського району. Закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарської техніки, де у 1983 році розпочав трудову діяльність. У 1992 році працював в АСТ «Інгул», обіймав керівні посади в МП «Система» (1993-1994 роки), СП «Алфета-система» (1995 рік) та «Система СББ» (1996 рік). З 1996 по 2000 рік працює в Акціонерному товаристві закритого типу з іноземними інвестиціями «Сонола», потім повертається в Корпорацію «Система СББ». У 2005 році обійняв посаду Голови Наглядової ради Промислової групи «Креатив». 15 лютого 2001 року набув повноважень народного депутата України, обраний по багатомандатному загальнодержавному округу від «Блоку Юлії Тимошенко». Має звання «Заслужений працівник промисловості України», кавалер Ордена князя Володимира ІІ ступеню, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. Одружений, має сина.


У 1998-му році Березкін був обраний депутатом Кіровоградської обласної ради. У 2002-му році йшов самовисуванням у народні депутати по виборчому округу №99, але отримав лише п’ятий результат і 6,44% підтримки кіровоградців. Перемогла тоді на цьому окрузі Ганна Антоньєва, яка вдруге пройшла до Ради. Проте Березкін знову обирається депутатом обласної ради.

У 2003-му році він став членом виконкому Кіровоградської міськради і віце-президентом обласного відділення «Пошук» Українського товариства промисловців і підприємств.

Після Помаранчевої революції Березкін стає другом лідера обласної «Батьківщини» Валерія Кальченка. На виборах народних депутатів у 2006 році отримує 256 номер у виборчому списку і входить до першої п’ятірки БЮТ на виборах до обласної ради і втретє стає депутатом Кіровоградської облради. Після обрання Валерія Кальченка Кіровоградським міським головою Станіслав Березкін певний час обіймає посаду його першого заступника і навіть заміщає його після переходу міського голови до Верховної Ради.

За активну діяльність у Блоці Юлії Тимошенко вже на позачергових виборах народних депутатів України у 2007 році Березкін значно покращив свої політичні позиції і опинився на 178 місці у виборчому списку БЮТ. Оскільки це не давало йому можливості відразу потрапити до Верховної Ради, у 2010 році він балотується по Бобринецькому одномандатному виборчому округу до обласної ради і перемагає. 15 лютого 2011 року Березкін набуває повноважень народного депутата України і вже 1 березня переходить з фракції БЮТ до провладної більшості та входить до складу фракції Партії регіонів.

Як народний депутат, Березкін працює у Комітеті Верховної Ради України з питань бюджету, є членом  груп з міжпарламентських зв’язків з Сполученими Штатами Америки, з Китайською Народною Республікою, з Японією, з Французькою Республікою, з Чеською Республікою, з Федеративною Республікою Німеччина, з Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії.

На парламентських виборах 2012 року балотуватиметься по округу № 100 (Бобринецький р-н Кіровоградської області).


До набуття повноважень народного депутата Станіслав Березкін був головою наглядової ради, власником акцій ЗАТ Промислова група «Креатив», генеральним директором ТОВ «Санойл-фінанс», головою НС корпорації ВО «Система ССБ» тобто фактичним власником «Система ССБ», власником акція ЗАТ «Сонола», та ЗАТ «Вісма-Плюс».

Промислова група ВАТ «Креатив Груп» працює на ринку виробництва жирів і маргаринів. Холдинг об'єднує завод з екстракції олії (12-14 тисяч тонн масла на місяць,. частка на українському ринку бутильованої олії - близько 8%, в Грузії - близько 40% ринку, в Білорусі - близько 25%), завод з переробки сої, завод модифікованих жирів, завод модифікованих жирів і маргаринів, олійноекстракційний завод, завод з виробництва м'яких маргаринів і спредів, завод з виробництва майонезів і соусів, елеватори для зберігання сировини, транспортну компанію. Близько 70% всієї продукції «Креативу» під торговими марками «Сонола», «Прекрасне», «Маслова», «Кум», «Сокола», «Гелікон», «Дивне» тощо поставляються на зарубіжні ринки. За обсягами переробки олійних культур компанія входить до п'ятірки найбільших підприємств галузі на території колишнього СРСР до трійки лідерів по Україні. Лідер промислового виробництва в Кіровоградській області.

У 2009-му Юлія Тимошенко була присутня на відкритті нового заводу ПГ «Креатив» та особисто натискала кнопку «старт», запустивши його роботу. Березкін тоді висловив Кабміну і прем'єру особливу вдячність за допомогу у запуску заводу.

Український FORBES за підсумками 2011 року включив «Креатив» до списку 200 найбільших компаній України, а сам Березкін визнаний найбагатшим кіровоградцем.

Останнім придбанням родини Березкіних став Кіровоградський футбольний клуб «Зірка», а президентом клубу став син Станіслава Семеновича Максим. Крім клубу родина Березкіних отримала у власність ресторан та готель «Зірка», які знаходяться на території міського стадіону «Зірка».

Про свій «перший мільйон» Березкін розповідати не любить. На початку дев'яностих їздив до Росії, возив ліс із Красноярського краю. У 1995-му з партнерами запустив лінію з розливу шампунів. Справа не пішла - ринок заполонили імпортні шампуні. Проте підприємливий кіровоградець вирішив розливати в пластикові пляшки соняшникову олію: так з'явилася «Система ССБ», назва якої - абревіатура її засновника Станіслава Семеновича Березкіна. Потім був перший кредитний мільйон доларів у Європейському банку реконструкції і розвитку (ЄБРР).

У вересні 2007 року збори акціонерів кіровоградської компанії ЗАТ «Сонола» (колись один з найбільших виробників рафінованої олії в Україні) прийняли рішення про її ліквідацію. Ця подія - епілог протистояння засновника промислової групи «Креатив» Станіслава Березкіна з американським інвестиційним фондом WNISEF. До моменту ліквідації вартість чистих активів «Сонола» (13,2 тис. грн.) була меншою, ніж розмір статутного капіталу (17,4 млн. грн.). «Сонола» була створена 1996 року кіровоградською корпорацією «Система-ССБ» і американським інвестиційним фондом Western NIS Enterprise Fund. Українці внесли до статутного фонду «Сонола» будівлі і споруди, отримавши 53,9% акцій підприємства. Американці вклали в загальну скарбничку $ 4,2 млн., отримавши 46,1% акцій. Інвестиції дозволили спільному підприємству швидко стати повноцінним маслоекстракційним заводом (потужність переробки соняшнику - 100 тис т на рік.) і налагодити виробництво рафінованої олії під ТМ «Сонола». Завдяки американським інвестиціям майбутній «Креатив» вийшов на один рівень з Дніпропетровським маслоекстракційним заводом (ТМ «Олейна»).

Проте у 1999 році вибухнув скандал, який вийшов на міжнародний рівень: «Сонола» вирішила не повертати наданий закордонним інвестором кредит, а також виплачувати дивіденди. У тому ж році «Сонола» призупинила погашення боргу по додатковому кредиту на суму $ 970 000, який вона отримала від WNISEF в 1997 році. В 2000-му Березкін, який займав посаду генерального директора ЗАТ, і корпорація «Система-ССБ» отримали в одному з районних судів Кіровограда рішення про визнання недійсним кредитного договору з американцями. Тут же представники WNISEF були виведені з наглядової ради «Сонола», через що інвестфонд втратив можливість впливати на його діяльність. Інвестор - Western NIS Enterprise Fund - звернувся до Міжнародного центру вирішення спорів при Американській арбітражній асоціації (Нью-Йорк) з вимогою зобов'язати ЗАТ «Сонола» повернути борг. У 2001 році було винесено рішення про стягнення з кіровоградського підприємства $ 3,77 млн. (з урахуванням пені та штрафів). Але реалізувати цей авторитетний вердикт в Україні і отримати від української компанії, оборот якої на той момент складав близько 20 мільйонів гривень на рік, відсуджене WNISEF так і не зміг. У 2004-му американці звернулися до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів з черговим позовом - але вже проти українського уряду, який, на думку інвесторів, не зміг забезпечити захист їх прав в Україні, після чого конфліктом зацікавилися владні органи. Але тільки у 2005 році конфлікт був погашений, а його учасники підписали угоду про позасудове вирішення спору. Відповідно до неї WNISEF відмовився від своїх акцій «Сонола» на користь опонентів за компенсацію в розмірі $ 3 мільйони, яку структури Березкіна і виплатили американцям.

На думку експертів, Березкін уклав мирову через те, що промислова група «Креатив» готувалася до виходу на ринок IPO. За оцінками експертів, від цієї операції Березкін & Co могли виручити близько $ 15-20 мільйонів для розвитку спільного бізнесу. Проте спроба виходу «Креативу» на ринок IPO на Лондонській біржі так і закінчився нічим.



Мовно-культурна спадщина колоніалізму
Кіровоград, Україна
dmytrotuteshniy

У найзагальніших рисах українську мовно-культурну специфіку можна окреслити як постколоніальну.

Колонізація України російською, а згодом, і совєтською імперією відбувалася протягом кількох століть і її наслідки більш відчутні там, де вона була тривалішою - як на Ліво- та Правобережжі.

А надто там, де опір автохтонної мовно-культурної традиції виявився мінімальним, з огляду на її недостатню тяглість та слабку закоріненність (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням людності.

Як наслідок, чисельність росіян на території України виросла практично від нуля (у XVII-XVIII столітті) до 8% за переписом 1926 року і 22% за переписом 1989.

Місто Київ, за даними Даніеля Бовуа, зробився переважно російськомовним допіру у 1830-тих роках, після поразки польського повстання й запровадження імперією низки цілеспрямованих русифікаційних заходів.

Західноукраїнські міста, котрі до їхньої окупації Совєтською армією в 1939 році практично не мали російського населення, зробились у 50-тих роках ХХ сторіччя на четвертину або й третину етнічно російськими.

Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних "заморських" колоніалізмів – насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.

Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі ту свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи "совєтських українців" (ідеологізований варіант тих таки малоросів).

Колоніальна спадщина, отже, визначає специфіку мовно-культурної ситуації в Україні наступним чином:

По-перше, тривалі й систематичні, прямі й непрямі утиски українських мови й культури істотно ослабили їхні ресурси, їхню суспільну функціональність, а відтак і конкурентність стосовно панівних російських мови й культури, котрі подібних всебічних і радикальних утисків не зазнавали.

По-друге, політика русифікації, як елемент колоніалізму, не лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох із них на російсько-одномовних – насамперед у середовищах більш урбанізованих, а отже, як правило, освіченіших, економічно заможніших та культурно розвиненіших.

Все це істотно розширює ринок для російськомовного культурного продукту і водночас звужує для україномовного.

Існування потужного російськомовного ринку в сусідній Росії ще дужче цю диспропорцію поглиблює – як за рахунок вільного перетікання російських продуктів на ринок український, так і за рахунок їхньої нижчої вартості, ширшого асортименту, більшої рекламної "розкрученості".

А також глибокої суспільної упередженості щодо гіпотетичної "кращості і первинності" російського продукту порівняно з переважно незнаним, але апріорі "гіршим" продуктом українським.

Ця масова упередженість є, власне, третьою і найголовнішою прикметою колоніальної спадщини в Україні. З одного боку, вона відбиває загальне, властиве усім колоністам-колонізаторам зневажливе ставлення до тубільців, до їхньої мови й культури, визнаних апріорі меншовартісними, придатними лише для фольклору та (або) перекривляння-висміювання тих-таки тубільців.

А з іншого, відбиває так звану інтерналізацію, тобто прийняття і засвоєння колонізаторської точки зору самими колонізованими, – насамперед тими, котрі намагаються асимілюватися в мову й культуру колонізаторів.

А також великою мірою й тими, котрі зберігають свою автохтонну мову, проте підсвідомо починають дивитись на себе очима колонізаторів. Тобто проектують самі на себе їхню зневагу і поводяться відповідно до очікувань панівної групи: розмовляють, наприклад, на публіці виключно мовою колонізаторів, аби не наражатися зі своєю тубільною мовою на їхні глузливо-поблажливі посмішки чи вдаване нерозуміння.

Без усвідомлення цього третього, найважливішого елементу колоніальної спадщини незрозумілою залишається причина збереження колоніальної ситуації в незалежній начебто Україні попри тривалу відсутність поліційних репресій, а навіть певну державну підтримку української мови в шкільництві, адміністрації та закладах культури.

Більше за те, без належного з’ясування цього елементу в Україні не лише гіпотетична "офіційна двомовність" справді неминуче буде совєтсько-білоруською, а не європейською.

Та ще й офіційна, українська начебто, одномовність буде не набагато ефективнішою у плані сподіваного відродження української мови й культури та практичного забезпечення мовних прав україномовних громадян бодай на рівні з громадянами російськомовними.

Державна підтримка української освіти чи (декларативна поки що) підтримка національного культурного продукту здатна зменшити деякі диспропорції між двома основними мовно-культурними групами. Проте не здатна змінити найголовнішого – домінантного суспільного дискурсу, який через безліч каналів, на різних рівнях санкціонує російськомовність як норму і водночас марґіналізує україномовність як девіацію - як регіональне дивацтво, "націоналістичну" обсесію чи, у випадку політиків, суто кон’юнктурне вдавання, яке теж не варто сприймати всерйоз.

Мова, як переконливо показали ще півстоліття тому французькі пост-структуралісти, є не лише нейтральним засобом комунікації, а й надзвичайно важливим інструментом здійснення влади, накинення волі, утвердження домінування, чи, навпаки, в опозиційних контр-дискурсах – засобом спротиву.

Всяке мовлення (чи, по-французькому, дискурс) закорінене у наявних владних стосунках, прямим і непрямим чином їх відбиває й підтримує, спираючись на відповідні суспільні інституції.

В Україні панівний дискурс визначається панівною групою – постсовєтською олігархією, котра володіє майже всіма виробничими та фінансовими ресурсами, основними мас-медійними інструментами та більшістю кишенькових політиків на всіх рівнях.

Практично уся ця "еліта" має совєтську (партійно-комсомольско-каґебешну) генеалогію і відтак в основній своїй масі є совєтськомовною і совєтськокультурною, себто практикує у повсякденні спрощений варіант російської мови і такий самий спрощений варіант російської культури (що можна приблизно порівняти з експортним варіантом американської культури для третього світу).

Найголовніша дискурсивна стратегія цієї групи – представлення наявної ситуації, у тому числі мовно-культурної, як "нормальної" та, відповідно, нейтралізація альтернативних поглядів – через їхнє замовчування, а ще більше – висміювання, перекручування та виштовхування до сфери обсесії й божевілля ("национальной озабоченности").

Цілком очевидно, що гасло офіційної двомовності у цьому контексті є спробою юридично закріпити постколоніальну "нормальність" (фактичне домінування російської мови і російськомовної олігархії) та законодавчо унеможливити її інституційну ревізію.

Прикметно, що жоден поборник "двомовності" в Україні не завдає собі клопоту пояснити стурбованим українцям механізму недопущення на місцевих теренах білоруського, чи совєтського сценарію функціонування двох формально нібито рівноправних мов, одна з яких - легко вгадати яка - неодмінно виявляється на практиці набагато "рівнішою".

Без такого механізму (і відповідних пояснень) покликання на досвід двомовності в деяких західних демократіях є, у кращому разі, безвідповідальним, у гіршому – лицемірним.

А тим часом саме цей досвід і ці механізми заслуговують окремого розгляду.


?

Log in